Анонімні Алкоголіки Полтавського регіону Привіт! Мене звати Павло і я – алкоголік!
Змалечку я чув слово – алкоголік, і для мене воно було страшним. У моїй родині існували проблеми із випивкою. Мене завжди оберігали від усього, що стосується вживання спиртного. Розтлумачували, що «пити погано» і я боявся. Боявся підходити до святкового столу, на якому стояв алкоголь, боявся свого дядька, котрий приходив до нас додому і «погано поводився», боявся п’яниць, котрі збиралися в підворітті і скидалися грішми на чергову пляшку. Я боявся, але всеодно помічав, і, не зважаючи на страх, мене тягло довідатися правду про те, що ж відбувається із цими людьми.
Я виховувався у порядній родині, непогано учився в школі і нічим не виділявся серед своїх однолітків. Але в якийсь момент мені захотілося стати особливим, отримати більше уваги від ближніх.
Я пробував займатися спортом, ходив на різноманітні гуртки, танці, макраме, але ніщо мене не захоплювало. Для того, аби досягти яких-небудь успіхів і виділитися серед друзів, необхідно завзято трудитися. Я хотів все і одразу: уваги дівчаток, поваги старших,, щоб мене «любили» за те, чого я досяг. І раптом у моєму житті з’явився алкоголь!
Перший ефект від випитого був приголомшуючим. Раптом зрозумів, що це моє, що з його допомогою можна легко досягти усього, чого мені так не вистачало. Алкоголь дав силу, красу, товариськість, сміливість… Я відчув, що життя – прекрасне. Так почалися довгі роки мого вживання. Я допустив багато помилок, але ніколи не приписував їх своїй пристрасті, а виключно – іншим людям і обставинам. Дози випитого збільшувалися, проблеми накопичувалися. Алкоголь забрав у мене силу, красу, товариськість, сміливість, усе те, що колись мені ж сам і дав. Він забрав моїх близьких, друзів, забрав розум! Життя стало нестерпним катуванням, бігом по колу. Виснажений, знесилений, зломлений я не розумів, що хворію. Я нехтував і ненавидів себе за те, що п’ю.
Я – закінчена людина і мені залишається тільки пити до самої смерті. Тупик, виходу не бачу! У такому щиросердному стані я зустрів давню знайому. Вона не відвернулася від мене, а сказала, що я сильно хворий, і мені не потрібно проклинати себе за те, що не можу припинити пиятику. І я їй повірив. У той момент її вустами говорила моя Вища Сила.
Я став просити про допомогу. Незабаром потрапив до психдиспансеру, де і був поставлений діагноз. Вийшовши звідти, з головою занурився у матеріальні турботи і вирішення «питань», усіляко намагався спокутувати провину, що відчував. Але в мене нічого не виходило, думки плуталися, усе валилося з рук. Я зустрівся із реальністю. З’явилася злість, агресія, ненависть. Я знову почав пити, так мені було спокійніше. І через півроку – знову стаціонар. І знову, знову… За шість років вісім разів я був на лікуванні, і це ввійшло в звичку, стало способом мого життя. Усе ближче і ближче я підходив до краю своєї прірви, відчував свій близький кінець. Я нерозумно не боявся смерті, кидаючи їй виклик. Мене не убило струмом високої напруги, я не потрапив під вантажівку, не розбився, випавши з балкона. Я вперто не бачив у цьому впливу Сили, що допомагає й оберігає мене.
Але от я потрапив в автокатастрофу, після якої чудом залишився жити. Моя Вища Сила забрала життя іншої людини, щоб я, побачивши це, схаменувся і поглянув на себе збоку. Лежачи в палаті інтенсивної терапії, я прийняв те, що моє життя мені не належить і твердо вирішив почати все з чистого аркуша.
Мене вистачило не надовго. Моя хвороба – непохитна. Я знову в запої, знову – стаціонар. Втім я вже знайшов у серці стежину до свого Рятівника, до свого зцілення. Моя Вища Сила діє через людей. Як багато їх було в моєму житті, хто щиро намагався мені допомогти. Порятунок прийшов, коли я побачив його реальність. Програма діє, і мені немає необхідності описувати всі її принципи. Я вірю в одужання, вірю людям, що ходять на зібрання АА і говорять про свою проблему. Я переконаний: усе, що зараз маю – міцну родину, доньку, сина, довіру близьких, улюблену роботу, дала мені моя Вища Сила. Я ні на хвилину не забуваю, що все це можу втратити, якщо дозволю собі розкіш відступити від принципів програми «Дванадцять кроків».
Мені просто поталанило, що здійснилося чудо, і я щиро захотів змінити своє життя. Відтоді моя єдина мета – залишатися тверезим!