Анонімні Алкоголіки Полтавського регіону Тісним колом кілька десятків молодих людей оточили худорлявого високого чоловіка, який грав на гітарі пісню, що проймала наскрізь: про відмову від пиятики, Бога і вірних друзів. Від його пронизливого погляду віяло добром. Але чомусь складалося відчуття, що це добро вистраждане.
Дисбат, колонія, одинокість, речовина…
Сьогодні Олексію часто доводиться допомагати алкоголікам та наркоманам виборсуватися із згубних тенет. Він працював волонтером наркодиспасеру, а також в Центрі адаптації для бездомних осіб і звільнених із місць позбавлення волі, бував у різних реабілітаційних центрах. І ніхто із сторонніх людей навіть не здогадувався, що сам Олексій у минулому пройшов усі етапи цих двох смертельних залежностей. Зі «своїми» він же, навпаки, ділився досвідом. Побачивши мене, чоловік відклав вбік свій інструмент. Через кілька хвилин ми вже вдвох сидимо на лаві. Мовчки, не перебиваючи, слухаю його розповідь. – Моя хибна стежина у житті почала формуватися ще задовго до безпосередньої зустрічі з алкоголем і наркотиками, – Олексій запалив цигарку, зробив невеличку паузу. – Тільки зараз я зрозумів, що з раннього дитинства готував себе до вживання, а близькі люди «допомагали» у цьому. Звичайно, вимушено, бо я маніпулював ними, як сам цього хотів, прикидався жертвою обставин, говорив неправду. „Красти негарно у ближніх, – вчили мене. – А народне-державне можна брати, але обережно, щоб ніхто не помітив”. І я крав, брехав. Потім була перша цигарка, дрібне хуліганство… Врешті і не помітив, як страх оселився у моїй душі і я став відчувати дискомфорт. З’явилися „таємниці” від людей, яких я любив і які любили мене. Я не міг їм відверто розповісти про свої „справи”. У світлі сімейної любові мені більше не було місця. Я втік звідти сам, ховаючись у тартарах залежності – спочатку алкогольної, а потім і наркотичної. Моя „вбивча програма” удосконалювалася. Сім’я, школа, спортивна секція, профтехучилище, армія – всюди я плекав проблеми й неспокій та постійно „утаємничувався”. Але рано чи пізно все таємне спливає на поверхню. Так сталося й зі мною. Стосунки із сім’єю, по суті, розірвав, спортом займатися кинув, із ПТУ – вигнали, замість нормального армійського дембелю „службу продовжив” у дисциплінарному батальйоні. Я не покаявся і пізнавати життя продовжив у тюремних закладах. А потім була… одинокість, бо ж навіть оточення подібних мені залежних людей не стало рідним, я обманював і їх. Залишалася тільки „речовина” і запущена нею „вбивча програма”. Я ненавидів себе за слабкість перед алкоголем і наркотиками, зневажав, соромився. Але зробити нічого не міг. Дюйм за дюймом речовина відвойовувала у моїй душі нову територію, вселяючи більше темряви.
Останнє «побачення» з алкоголем
Все частіше я ховався навіть сам від себе, одягаючи маску брехні і вже не міг зрозуміти, яким я є насправді, переважно бачачи те створіння, що із мене зліпили алкоголь і наркотики. Це було духовне дно знедоленості, майже абсолютна темрява. Моя лінія життя раптом згорнулася в крапку і мені стало надзвичайно тісно. Дякую суспільству, міліції, всім людям, котрі не байдуже реагували на мій спосіб життя, притісняли, оточили з усіх боків претензіями і наріканнями. Тоді я вже був зареєстрований у програмі допомоги наркозалежним, завдяки якій щодня міг легально отримувати свою дозу. Я перетворювався на тварину, приручену до годівниці. Втім Бог все ж зжалився наді мною, обклавши такими нестерпними проблемами, що я змушений був усе покинути й тікати світ за очі: з дому, з міста, де жив. То була першу спроба вирватися із темряви. Наркозалежність я долав „на суху”, за свободу від наркотиків заплативши нестерпною ломкою. Дякую Богу, що дав мені сили витримати це непросте випробування. Відтоді будь-який наркотик для мене „вмер”. Із алкоголем виявилося складніше, адже це – легалізована отрута. Але і йому я вдячний, як це не звучить дивно. Алкоголь відкрив для мене програму Анонімних Алкоголіків „12 кроків”. Чесно кажучи, не люблю красивих лозунгів, на кшталт „я вдячний програмі”. Втім, якщо говорити щиро, саме завдяки їй я зрозумів свою хворобу, нейтралізував її. А головне – зустрів Бога, який відтепер постійно присутній у моєму житті і допоміг вирватися на світло із темних лещат одинокості, виплеканої моїми ворогами – алкоголем і наркотиками. Крок за кроком я став відбудовувати своє зруйноване життя. Завдяки програмі усвідомив, що підніматися треба там, де впав. І я намагався зробити це. Пам’ятаю свій останній запій. То був справжнісінький жах: я кілька тижнів безпробудно пив, нічого не їв, закускою слугував… ніж, вмочений у мед, навіть курити кинув. Попросити про допомогу не міг – не було сил. Просто купив у магазині чергову пляшку випив її на вулиці і там же впав. Підібрала «швидка», відвезла до лікарні, був довгий курс реабілітації. Повернувшись додому, нарахував більше тридцяти порожній літрових пляшок, котрі вигрібав із усіх закутків холостяцької оселі. У житті всяке буває. Інколи друзі або колеги кличуть якийсь ювілей відзначити, але я більше не випробовую долі. Та й врешті алкоголь став мені байдужим, варто лише згадати останнє «побачення» з ним – наче в криницю зазираєш, де дна не видно, лише морок і хаос… …Разом ми знову підійшли до гурту молодих людей. «Ожила» в руках Олексія гітара. Завтра він поїде в інше місто, де спілкуватиметься із залежними й співатиме їм свої пісні. Для декого відтоді розпочнеться нова віха життя, що зветься ТВЕРЕЗІСТЮ.