Антон із Юрком йшли слід-в-слід вздовж залізничної колії по вузенькій, протоптаній у снігу стежці. Чоловіки лише зрідка перекидалися окремими фразами.
– Не люблю холоду, – озивався Юрко, кутаючись у синій пуховик із капюшоном.
– А я навпаки – не виношу спеки, – відповідав Антон. – Пуховик у тебе класний. Певно, добряче теплий. Я б у ньому вже давно упрів.
– Я по природі мерзляк, – зізнається Юрко. – Тож одежина якраз та, що мені потрібна.
На лінії горизонту замайоріли стальні масивні ворота з металевим тризубом та паркан із колючим дротом. Місця не досить приємні. Пам’ятаєте, як у відомому радянському кінофільмі: «Приїжджайте до нас на Колиму. Ні, дякуємо. Краще ви до нас». Але щосуботи двоє чоловіків з пакетиком у руках о десятій ранку обов’язково під її стінами.
Обтрусивши ноги від снігу, вони піднялися на тюремний ганок, відрекомендувалися черговому у віконці з решіткою анонімними алкоголіками й здали свої паспорти.
Ще півгодини тупцювання біля колючки і нарешті їх запрошують усередину. Обов’язкова процедура контролю, здача телефонів, гаманців. За мить риплять і гримають засови – хлопці у зоні.
– Як почуваєш себе тут? – допитується співрозмовника Юрко.
– Це місце чимось нагадує піонертабір, – жартує Антон. – Тільки для дорослих двієчників і порушників дисципліни.
– Гнітюча тут атмосфера, – морщиться Юрій. – Свого роду, чистилище. У цих місцях у когось осипається бруд. А в когось його стає ще більше.
… У біологічному кабінеті – чучела тварин, квіти, стенди. За партами сидять чоловіки з бирками на грудях. Хтось хмуриться, інший читає книжку, дехто просто дивиться в стелю.
Раптом усі, як по команді пожвавіли, радо зустрічають гостей з волі, вітаються.
Високий худорлявий чоловік у потертій робі з механічним годинником на руках, ще радянського зразку, нетерпляче розбирає пакет із чаєм, цукром, печивом, цукерками, іншими смаколиками. Їх передали із волі ейейівці.
За мить закипає, посвистуючи чайник. Кожен з арештантів отримує пластикову склянку з гарячим напоєм та свою порцію солодощів.
Віктор читає преамбулу, кроки, медитацію на сьогодні. Розповідати починає першим.
– Не п’ю стільки, скільки перебуваю за гратами, – ділиться із присутніми своєю історією. – І, знаєте, зовсім не хочеться. – Дістати питво можна й тут. При чому нічого складного у цьому не має. Тільки вирішив уже для себе: годі, стоп пиятиці. Поперек горла стала горілка. Вона привела мене сюди. Більше того, кілька разів подавав документи, сподіваючись на умовно-дострокове звільнення. Заськи. Алкоголь не пом’якшує покарання. У стані сп’яніння скоїв зле – тож і отримав строк майже по-максимуму.
– Грець із нею – тією горілякою, – кривиться Сашко. – Багато заробляв, їздив на Північ, мав дві сім’ї. Думав, що п’ю, як усі. З часом втратив усе. Певно, незабаром «зіграв би у ящик», як дехто з друзів. Врятувала… тюрма. Тут переосмислив життя. Пішов до церкви. Як не було важко, але навіть палити кинув.
– Пив безпробудно, горілка стала моєю ціллю у житті, божеством, якому вклонявся щодня. – Славко кутається у тоненьку вітровку, його голос тремтить – у приміщенні доволі прохолодно. – На зоні повірив у Бога, ходжу на групи Анонімних Алкоголіків і до церкви.
– Боюся волі, – зізнається Геннадій. – Тут не має спиртного. А по той бік паркану із колючкою – його вдосталь. Не знаю, чи зможу втриматися. Повернуся ж додому – стіл відразу накриють. Що скажу друзям? Зав’язав? Чи наважуся?
«Станки для гоління передайте, хоча б пару штук, зубну пасту та дитячий крем», – нашіптує Григорій, арештант поважного віку, схилившись до Антона, який сидить поруч. Ейеївець киває йому головою у відповідь.
– Ходжу до вас хлопці не тому, що хочу вважатися благодійником. – Відверто мовить Юрко. – Просто такі відвідини зміцнюють мою тверезість. Ми з алкоголіками спілкуємося передусім для того, аби самим залишатися тверезими. Звільнитеся – не затягуйте, ідіть на групи. Самотужки не впораєтеся. Алкоголь підступний, знайде слабину.
– Ви зараз тут наче законсервовані, – приєднується Антон. – Кажете, спиртне можете дістати? Але на волі його взагалі на кожному кутку сила-силенна. Ще й рекламують звідусіль: із телика, біг-бордів, Інтернету. Якщо не триматися один одного – пиятика накриє хвилею запою. Після довго періоду отверезіння – він буває надміру важким.
– На бараці почув про групу Анонімних Алкоголіків. Пішов на неї із цікавості та щоб вбити час, – говорить Олексій. – Іншого тижня знову завітав сюди. Зараз ходжу свідомо, бо відчуваю тут якусь невидиму добру силу, котра вселяє спокій і впевненість, додає оптимізму.
У кінці групи вони не скидаються грошима у капелюха, не тримаються за руки. Можуть ще трохи сидіти, розмовляти на інші теми, жартувати. Потім повільно розходяться по бараках.
Антон зиркнув на годинника – час вже йти до прохідної, там чекає черговий офіцер, який відчинить двері для ейеївців на волю. Та щось замешкався Юрко. Придивися, а він допомагає Славку… зірвати бирку з номером із тоненької вітровки. Ще одна мить – і вони помінялися куртками.
… Назад хлопці поверталися швидко. Було помітно, що Юрко мерзне, але терпляче переносить нелюбимий ним холод.
– Славку куртка потрібніша, а я ще куплю собі нову, – не збавляючи ходу розмірковував він, – Взагалі, все це – матеріальне, другорядне. Програма ж АА дарує безцінне – не тільки тверезість, а й щоденне спілкування з Богом та вміння жити по-справжньому.
У пам’яті Антона надовго закарбувалися щасливі очі Славка і фраза Юрка – «жити по-справжньому». Оцю справжність він побачив на групах, відчув під час свого тюремного служіння. І проміняти її вже не хотів ні на що. День за днем, рік за роком Антон вимірював свою тверезість, дорожачи кожною миттю життя щасливого алкоголіка.