Анонімні Алкоголіки Полтавського регіону Вітаю, мене звати Тарас, я алкоголік. сьогодні рівно 8882-й день моєї чудової подорожі із Програмою АА. (на момент публікації 17.02.2019)
Від самих початків відвідування АА я розумів все буквально… без філософствування та пошуків «а чому, а для чого»…
У певний час я був активним у житті АА м.Львова, я відвідував – усі доступні групи АА. і одного разу, після якоїсь суперечки, (щось ми намарно сперечалися під час створення Інтергрупи у бібліотеці ц.Св.Андрія) я вийшов обурений та розчарований, і я сказав, що колись я поїду в Америку, подивлюся як там і що… і тоді я вам тут усім розповім як повинно бути.
Так склалося, у процесі виздоровлення я вирішив допомагати іншим, слабшим від мене. і на Різдво разом із іншими членами АА ми пішли волонтерити. Ми готували Святу вечерю для самотніх та безпритульних. А з часом я став працівником цієї громадської організації.
Працюючи в громадській організації, яка займається допомогою безпритульним, я відвідував багато різних семінарів та тренінгів. На одному з них у Києві, перед закінченням нам роздали анкети. Нас попросили пофантазувати про наш розвиток а саме, – який досвід нам потрібен,
які соціальні організації я б хотів відвідати та яке місто і штат я хотів би відвідати у США?…. Я не знав що писати. Я підглянув у інших. Люди писали все що завгодно Техас, Лас-Вегас, Маямі, Сан-Франциско і Нью Йорк. Організаторка побачила мою розгубленість і запитала мене, – «а що ти знаєш про Америку?» – я покрутив у голові, що знаю лише Акрон штат Огайо…. це те місце де б я хотів побувати, – я так в цій анкеті і написав.
Через два-три місяці мені хтось із Києва зателефонував і попросили написати ессе та надіслати скан мого паспорта. Я довго не думав та на якомусь нічному чергування в осередку допомоги безпритульним – зробив все необхідне.
Ще через якийсь час мені знову з Києва зателефонували та сказали, що термін дії мого паспорта закінчується, і якщо я зацікавлений то бажано якнайшвидше виготовити новий. Оскільки закордонний паспорт – річ завжди потрібна, я вирішив що є нагода зайнятися його виготовленням.
Потім ще телефонували разів три може чотири по різним дрібничкам…. більше того, я їхав у Київ на річницю АА та це зівпало із відкриттям візи у посольстві США, на той момент я вже був 14-тим у списку. Згідно їхньому положенню у поїздку вирушить 10 осіб, і 4 особи вони взяли для перестраховки.
Співбесіду ми пройшли блискавично, і паспорт залишився у організаторів а я зайнявся своїми справами. Минув час, приблизно три місяця, і я про це забув… паспорта мені не потрібно, й я живу своїм буденним життям.
І тут мені телефонний дзвінок із Києва від організаторів, приблизно 2-га година дня, нагадує та благає, дуже мене просить приїхати й бути готовим до поїздки в Америку, оскільки я вже дванадцятий у списку!!! Хто ж відмовиться – подумав я…
Відпрацювавши день, я розповів про це на роботі, – на той час я працював водієм у Спільноті для безпритульних, – і мені директор сказала – “їдь, такий шанс буває раз у житті, ми якось собі порадимо”. Я сказав що не маю грошей на білет до Києва. І Олеся мені дала 100 грн. (квиток на поїзд у купе в той час коштував 92 грн.)
І я поїхав додому, що бачив спакував без особливої надії вирушив на залізничний вокзал. А там народу тьма, усі їдуть до Києва, День Незалежності. Квитків нема. У якийсь момент я запанікував, я пробігся по усім можливим варіантам в касу повернення, військовий зал, до чергового по вокзалу і т.д. зрозумівши що вся надія лише на Вищу Силу, я заспокоївся, дістав 100 гривневу купюру і зайняв чергу біля каси номер 5. Стою, рюкзак на плечах, гроші та паспорт в руці, чекаємо на проходящий поїзд Вроцлав-Київ, і раптом мене хтось ніжно стукає по плечі із словами «мужчина вам мабуть дуже потрібно у Київ», я повертаюся і бачу жіночку із каси повернення квитків яка тримає квиток в руці, вона протягує мені квиток із словами “у вас дві хвилини”, я їй віддаю ту сотню і біжу на перон, вона мені ще кричала який вагон і т.д., але я вже
цього не чув, я летів, вибігаючи на перон, я бачу що сходи уже накриті, поїзд рушає а в відкритих дверях на моє щастя стоїть мужчина, я знімаю свій рюкзак та жбурляю у нього і сам заскакую слідом вже на ходу. Потім розібралися, він провів мене на моє місце… іду. втомлений я міцно заснув…
Зранку, я вийшов із поїзда і мене як того іноземця ведуть по Києву за допомогою телефону. Сідай у метро таке-то вийди там, я вийшов на якійсь станції – відзвонююся, мені кажуть перейти на іншу вулицю та їхати автобусом до якоїсь там зупинки. Я доїхав, знову телефоную, і т.д. Щось три-чотири пересадки я робив. Дістався я того офісу, спраглий, голодний та не виспаний… заходжу у якийсь кабінет і бачу як молода білява дівчина, сидить у пів-оберта до мене та розмовляє по телефону, мовчки мені показує рукою на крісло мовляв сідай. Я скинув свій рюкзак і сів.
Я чітко чув як ця білявка, комусь говорила у трубку «да, я вас розумію, ну що ж значить іншим разом», білявка прощається кладе слухавку та повертається до мене із фантастичною посмішкою…. й каже «що ж, хтось не дарма приїхав із славного міста Львова». Я не зрозумів що вона має на увазі…. тоді вона каже «ти десятий» дев’ять уже у залі чекають на інструктаж…
Так вийшло що у цій поїздці я був у багатьох містах та все оминаючи Акрон.
І в останній тиждень я почав божеволіти, я вже так близько але не можу потрапивши до будинку Боба та до нього на могилу. Я писав у різні структури АА, я десь телефонував і все без результатно…. аж тут раптом я пригадав собі що знаю такого Ришарда, який колись, дуже давно був у Львові… я через Варшаву та Канаду знаходжу його номер телефону… Ришард мені каже, – «що без проблем, сідай в Автобуc і їдь – я тебе зустріну»… в останні вихідні нашої робочої групи в Америці, ‘наші’ учасники десь знайшли «Рускій ресторан» і вирішили собі влаштувати п’янку… – це була просто фантастична нагода, щоб мені від них сачканути. Я усіх повідомив що я простудився від кондиціонера продуло…
Ришарад зустрів мене на автовокзалі, його легко було упізнати по жовтій книзі у руках.
Він показав мені свій будинок та місце роботи (реабілітаційний центр), я ночував у нього вдома. А в неділю раненько, ми поїхали до будинку Боба… це фантастичні відчуття, доторкнутися до історії, посидіти в кухні, в якій творилася наша Програма та найбільші суперечки що формували мою історію перемін… позаглядати у шухлядки для взуття і побачити порожні пляшки цих часів….
І дуже багато цікавих та фантастичних дрібничок (фотографії, малюнки, картини, рукописи, листи, збірки книг і т.д. Потім Ришард спитав у чергової по будинку як нам потрапити на кладовище і як ми зможемо віднайти могилу доктора Боба? Чергова по будинку нам пояснила дуже просто: «заїжджаєте на кладовище і повертаєте вліво. Там де найбільше квітів – це і є могила др.Боба».
Приїхали. Я підійшов до плити. У мене по тілу, пробігли стадо мурашок…. я побачив медальйончики – таблетки із різними термінами тверезості. (фото додаю) Я стояв та розглядував, прагнув осягнути усю глибину історії, але мене збивали постійні бібікання проїжджаючих машин. Я оглянувся і не побачивши нікого спитав: «Чого вони сигналять? Тут нема ні пішохідного переходу і жодних перешкод не видно». Поки я розглядав наступні медальйончики проїхало ще з 5-7 авто, і тут Ришард мені говорить «Вони нам сигналять»! вони бачать до кого прийшли люди!!!…
….
… а багато років до цього, я лежав в обісцяному ліжку реанімаційної палати третьої наркології і плакав… мені здавалося що життя закінчене… тоді я не знав що є таке місто Акрон у штаті Огайо… тоді я реально нічого не знав… хоча вважав що знаю все…
І я повірив людям які мали віру та бажання змінитися… але це вже інша історія….
Дідусь Тарас
алкоголік, д.т. 23.10.1994
