Анонімні Алкоголіки Полтавського регіону Його життєва історія досить яскрава. Кримінальний авторитет, який повірив у Бога і відмовився від злочинної стежини. Але невдовзі став безпробудно пити. Спільнота Анонімних Алкоголіків врятувала із п’яної безодні. Відвідував групи, допомагав іншим. Коли почалася війна на Донбасі, не роздумуючи пішов добровольцем захищати суверенітет держави. Завдяки програмі АА залишився тверезим навіть у критичних ситуаціях військової дійсності.
Із криміналом розпрощався, Бога пізнав і сів… у п’яну калюжу
Мене звуть Коля і я – алкоголік. Дитинство було звичайним: вчився, займався спортом. Втім, згодом подався у кримінал. Багато років просидів у в’язниці, жив за традиціями злочинного світу. Мене поважали у ньому, як авторитетну особистість, доручили тримати «общак». Але одного разу все корінним чином змінилося. Я покохав дівчину і повірив у Бога. Відтоді злочинний світ втратив будь-який сенс. Із місць позбавлення волі звільнився умовно-достроково. Знайшлися люди, які мені повірили, хоча й дивувалися, коли я влаштувався на роботу, чого ніколи не робив раніше. До закінчення строку на волі вираховували 10 відсотків із зарплати. Але, для мене це вже не мало особливого значення.
Від старого я відмовився, але з новим так і не прижився. Часто бував у церкві, постійно брав участь у її таїнствах, але, окрім священика, ні з ким по душам не говорив, замикався у собі, відчував одинокість. Через якийсь час почав випивати. І чим далі – тим більше. Дивувало, що несе несамовито. Хотів, але уже не міг зупинитися. Почалися запої. Розумів: діється щось не так. Часом все це в голові не вкладалося: із криміналом розпрощався, Бога пізнав і на тобі – сів… у п’яну калюжу. Нонсенс якийсь. Кілька разів знову був на межу скоєння злочину. Приміром, одного разу друг попросив разом із ним забрати борг. Робили це напідпитку, слів не підбирали. Пізніше зрозумів, що знову ледве не сів років на десять. У кращому випадку мене чекала тюрма, у гіршому – цвинтар.
Проситиму милостиню, а не крастиму, помру, але горілки не вип’ю
Треба було щось робити із надокучливим пияцтвом, з яким самостійно подіяти нічого не міг. Тому пішов до лікарні, давав гроші, втричі більше, ніж було потрібно. Але якраз тривали свята і без направлення мене відмовилися класти на стаціонар. А гроші то вже зняв із карточки. Тож пішов додому і ще «благополучно» квасив впродовж тижня, доки вони не закінчилися. Потім знову дорога до лікарів і цього разу мене таки поклали на стаціонар. Із подивом дізнався, що існує така хвороба, як алкоголізм. Раніше вважав пияцтво простою розбещеністю. Слухав лікарів, психологів, волонтерів, намагався більше дізнатися про цю недугу. З’ясувалося, вона – прогресуюча, невиліковна. Втім, жити і з алкоголізмом таки можна. Одного разу прийшов до нас соцпрацівник. Так сталося, що всі вийшли на перекур. Один тільки я затримався, совісно було ігнорувати людиною, яка воліла тобі допомогти. Отож, у нас зав’язалася розмова. Він повідав про своє життя, розповідав, як пив, як зумів викарабкатися із пиятики і відтоді залишається десять років тверезим. Я йому повірив, зацікавився, дізнався й про групи Анонімних Алкоголіків. На першому ж зібранні почув розповідь жінки, яка зробила спробу вкоротити собі віку. Відчув рідну душу, бо й сам одного разу ледь не вчинив так. Тож після групи підійшов до неї, розговорилися. Невдовзі ж разом пішли до церкви, де вона покаялася у спробі скоєння найстрашнішого гріха. До року тверезості на групи ходив не часто. І все ж відчував, що міняюся на краще. «Виходили» з мене й паралельні залежності – вкрасти, пограбувати. Коли не вистачало грошей – тягло на кримінал. Тримався із усіх сил. Активно виробляв нові навички: невтомно працював, інколи на кількох роботах, грошей було мало – позичав. Був такий кардинальний момент, коли для себе остаточно вирішив: краще проситиму милостиню, а не крастиму, ліпше помру, але горілки не вип’ю. На щастя, Бог не послав цих випробувань.
Сон, спокуса і благодать проти пияцтва
А от після двох років тверезості приснився сон, що запив по-чорному. Прокинувся і хвилин десять не міг прийти до тями. Був у розпачі, мовляв, що ж я друзям скажу на групі. Тоді вирішив просити у Бога благодаті проти пияцтва, читав багато молитов, а потім зібрався на службу до церкви. По дорозі зустрів друга. Він якраз продав трикімнатну квартиру, показував купу грошей і вмовляв випити з ним. Спокуса була настільки сильною, що я навіть забув, куди зібрався іти. Але все ж опам’ятався і відмовився від його заманливих пропозицій. Того дня у церкві я відчув, як у мене входить колосальна енергія від маківки до п’ят. Піт важкими краплями вкривав чоло. Я кілька разів присідав на лаву, підходив навіть священик, запитував чи зі мною все гаразд. «Великий наплив енергії, – відповідав йому, – ледь стримуюся. Він здивовано зиркнув на мене, так і не зрозумівши сказаних слів. Але відтоді будь-який потяг до спиртного у мене зник. Я справді отримав те, чого просив у Бога.
Отож, після двох років тверезості я пройшов Програму Анонімних Алкоголіків. П’ятий крок робив у монастирі, у Мелітополі, зошит був списаний геть увесь. А священик, якому розповідав, був нашим братом. Адже напередодні познайомився з ним на групі АА. Відтоді жити стало ще легше.
На війні п’яниць карали по-козацькому звичаю
Та війна постукала у двері. Не міг сиднем сидіти. «Раніше в армії не служив, але і в школі, і в тюрмі міг приструнити будь-кого. Тож невже не навчуся воювати. Покажуть як – стрілятиму», – розмірковував про себе. Записався до війська добровольцем. Але спочатку брати не поспішали. Я вже й змирився з цим: певно, не судилося. Втім таки поїхав на Схід. Спочатку нас тренували у лісах. Дисципліна була жорсткою. Боронь Боже, хтось вип’є – карали по-козацькому звичаю – тридцять палок по спині пластиковою трубою, до крові. Інакше не можна. Адже і спали із зброєю. А хіба можна в таких умовах бути неадекватним. Потім почалися бої. Під час них взагалі й мови не могло бути про спиртне. Бо ж у людини гальмується реакція, змінюється мислення. Чітко не чуєш і не усвідомлюєш, наказів, порад, команд. Не можеш ні в якому разі перебувати на своїй алкогольній хвилі. Війна – це командне дійство. Повинна бути злагодженість, а самовільність обов’язково призводить до плачевних наслідків.
Страшний урок на користь тверезості
Один із найяскравіших епізодів – штурм Широкіного у лютому 2015 року. Ішов п’ятий день наступальної операції полку «Азов». Виснажені фізично і морально, ми зупинилися на ночівлю в покинутому господарями будинку. Опалення було відключене, морозець же дошкуляв. Я приліг на дивані, обнявши свого кулемета. Раптом голос: «Хлопці, у підвалі є вино. Спускайтеся, хто бажає». Алкогольний рефлекс спрацював. Думкою я вже поринув у пиятику. Але, з іншого боку долав сон. Він виявився сильнішим. Це і врятувало мою, на той час п’ятирічну тверезість. До речі, до підвалу спустилося лише троє бійців. Прийнявши добряче на груди, їх потягло на подвиги. Чомусь вирішили зробити те, чого не зуміла досягти уся рота. Одного хлопця ми встигли в останній момент затримати. Двоє ж інших полізли на ворога і зав’язали бій. Зранку знайшли їхні тіла. Ворог познущався вже над трупами, відрізавши їм носи і вуха. Ось так алкоголь штовхнув бійців на нерозсудливий вчинок, що закінчився для них смертю. Цей страшний епізод слугував усім нам уроком, що на війні пити не можна. Тож, не даремно тих, хто дозволяв собі такі алкогольні вольності, жорстко карали, а невиправних алкоголіків і наркоманів з ганьбою відправляли додому. Інакше – ніяк, бо це – війна.
Випробування переконали у дієвості АА
На війні я подумки постійно молився Богу. Це допомагало. Навіть здивувався, що після напружених п’ятиденних боїв у Широкиному загинуло тільки тринадцять наших бійців. Думав же, що їх не менше півсотні.
Повернувшись додому, відчував себе психологічно важко. Але Програма Анонімних Алкоголіків допомагала, тримала на плаву. Знову почав ходити на групи, на війні не було такої можливості. Але, коли під час ротації приїздив додому, обов’язково ішов на зібраннях АА. Згодом там стали з’являтися люди, які, як і я, повернулися з горнила війни. З ними легше було знаходити спільну мову.
Випробування, які довелося пережити, зміцнили віру у Бога й вкотре переконали у дієвості й унікальності Програми «Дванадцять кроків». Живу нею і понині. Для себе усвідомив, що де б ти не був – вдома чи на війні, це – справжній еліксир тверезості.
Микола С.,
тверезий 9 років