Анонімні Алкоголіки Полтавського регіону – Привіт всім. Мене звати Олександр. Я тверезий 14 років і три місяці…
…”Спецназівці” орудували в лікарняній палаті, наче на навчальному полігоні: в екіпіровці, у масках, зі зброєю. Вони лізли у вікна і захопили усі дверні проходи. Ходили повз ліжок, зазирали під них, у шафи, взагалі лізли в усі шпарини. Їхній «снайпер» облаштувався на дереві і час від часу віддзеркалював своєю оптикою прямісінько в обличчя Сашкові.
«Навчання у медичному закладі? Хто ж таке дозволив? Зовсім з глузду з’їхали!» – ніяковів Олександр, періодично витираючи хустиною спітніле чоло. Він намагався вгамувати й осадити зайвий пил занадто активних «військових», чіплявся до полковника, який командував ними, щось пояснював, розмахував руками. Тільки чомусь ніхто на нього не звертав уваги, окрім сусіда Валери – досвідченого у «військових» питаннях чоловіка. Адже сам місяць тому лікувався у наркодиспансері після довгого запою, звідки не міг виборсатися.
– Саня, щось випити мені хочеться. А ти як, не проти?
– У мене ж нирки хворі, – відмовлявся «спостерігач навчань». – Та і врешті я гарно себе почуваю. Три дні тому востаннє випив чекушку майже перед викликом «швидкої». Думав, допоможе, коли з’явився різкий біль у попереку. А перед цим покубрячити вдалося непогано. Навіть не пам’ятаю, скільки тижнів ранок починав зі склянки горілки.
– Тут є аптека, котра працює цілодобово. А «Вігор» можна пити й без закуски, – Валера зиркнув на годинник. Стрілки зійшлися, показуючи о пів на шосту ранку.
– Е-е-е. Та грець з ним, – махнув рукою Сашко. – Пішли. Полковнику, чого вони риються у моїх речах? Завтра писатиму прокурору, – вже почав гніватися, погрожуючи пальцем «військовим».
Валера зробив вигляд, що не почув сказаного. Олександр, виходячи з палати, зупинився і схопив його за руки.
– Ти чуєш? – насторожившись, підбіг до розетки, приклав до неї вухо. – Музика грає. І звідки там взялася колонка?
– Пішли-пішли мерщій, – уже підганяв не на жарт стурбований Валера.
…Кількома ковтками Сашко опорожнив півпляшки і протягнув товаришу.
– Глазомір не збився, рівно половина, – задоволено констатував він.
– Ні, я не буду, тобі ще пізніше знадобиться, – хитро, але трохи криво усміхнувся Валера, на кілька секунд думкою поринувши у п’яне минуле, де залишилися розбита сім’я, покинута робота, втрачені друзі.
Промінці вранішнього сонця наче вимкнули звуки незрозумілої музики, щез і «полковник» зі «снайпером» та іншими підлеглими. Олександр мовчки поплентався до палати. Алкоголь не вдарив у мізки, а тільки поставив їх на своє місце, вимкнувши «військовий спектакль», що на медичній мові зветься алкогольним делірієм, білою гарячкою, а в народі – просто «білочкою».
Виписавшись із лікарні, він пив безпробудно майже рік. «Спецназівці» ще раз відвідали свого «пацієнта». Цього разу у його квартирі. Сашко розумів, що потрапив у пастку, де, окрім смерті, на нього нічого не очікує. Виборсувався сам, до кризового відділення наркодиспансеру пересувався повільно, маленькими кроками, час від часу сідав на лави, що зустрічалися по дорозі у сквері, хусткою витирав спітніле й змарніле чоло. Через кілька хвилин насильно піднімав себе і йшов вперто далі – до тверезості, як ще недавно до нестями був невідступним у прагненні залити пельку горілкою.
– Привіт всім. Мене звати Олександр. Я тверезий 14 років і три місяці, – усміхнений, із здоровим рум’янцем на обличчі чоловік розповідав кільком десяткам анонімних алкоголіків про те, як пив до божевілля, пропиваючи геть усе на світі, як місяцями виборсувався із пазурів нещадного алкоголю, борючись з депресією й психологічною неврівноваженістю, і про те, скільки приємного потім подарувала йому тверезість.
– Церковні дзвони збудили мене, – згадував він. – Неподалік лікарні був храм. Сусід поставив на тумбочку мед, привітав із святом Медового Спасу. Я їв той мед, сльози текли по обличчю. Відчував, що церковний дзвін розвіює п’яний морок. Відтоді я більше ніколи не вживав спиртного…